План лекції:
1.Визначення та зміст ветеринарної протозоології.
2. Морфологічні особливості та біологія найпростіших.
3. Епізоотологія, імунітет, патогенез протозойних хвороб
4. Діагностика, лікування, профілактика протозойних хвороб.

Зміст лекції:

Протозоологія — це наука, що вивчає одноклітинні живі організми —
найпростіші. Відповідно до рекомендації Міжнародного комітету по
таксономії найпростіших (1980), усі вони об'єднані у підцарство Protozoa,
яке в свою чергу поділено на сім типів. У зв'язку з цим хвороби, викликані
зазначеними організмами, називають протозойними. Найбільше значення
для тваринництва та ветеринарної медицини мають паразитичні
найпростіші, що належать до п'яти типів: Apicomplexa (апікомплекса),
Sarcomastigo-phora (саркомастигофора), Ciliophora (ціліофора), Microspore
(мікроспора) та Myxozoa (міксозоа).
Одним із основних завдань ветеринарної протозоології є вивчення
морфології, біології, класифікації патогенних найпростіших, а також
спричинених ними інвазійних хвороб тварин. Понад 10 тис. видів
найпростіших є паразитами людини та тварин, а 60 тис. видів
одноклітинних живих організмів ведуть вільний спосіб життя і є
мешканцями водойм і суші земної кулі.
Найпростіші локалізуються у різних органах і тканинах організму тварин:
клітинах і плазмі крові (бабезії, тейлерії, трипаносоми), на слизових
оболонках кишечника (криптоспоридії), в просвіті та епітеліальних
клітинах кишечника (балантидії, еймерії), м'язах (саркоцисти,
токсоплазми), у шкірі (хілодонели, триходини). Значний внесок у вивчення
протозойних хвороб тварин в Україні внесли доктори ветеринарних наук,
професори О.Ф.Манжос, Я.П.Литвинський, кандидати ветеринарних наук
О.І.Погорілий, Л.П.Артеменко, М.М.Лапшин та ін.
Морфологічні особливості та біологія найпростіших.
Тіло найпростіших складається із однієї еукаріотної клітини. В той же час
будова цих організмів досить складна. Еукаріотна клітина здатна
самостійно виконувати всі основні життєві функції. Тому назва
«найпростіші» не зовсім відповідає дійсності. Оболонка клітини являє
собою плазматичну мембрану. Зовнішній та внутрішній її шари білкового
походження, у той час як середній — ліпідного. Ядро покрите оболонкою,
яка складається із двох мембран. Складовими частинами ядра є хроматин і
пластин. Всередині клітини розміщені ядерні включення, які називають
ядерцями, або нуклеолами. За допомогою ядра регулюється обмін речовин

у клітині та її розмноження. У ядрі знаходиться генетичний код (ДНК).
Складовою частиною клітини є цитоплазма. Зовні вона покрита
цитоплазматичною мембраною (пелікулою). Всередині цитоплазми
розміщені органоїди: мітохондрії, рибосоми, лізосоми, апарат Гольджі та
інші включення. Вони виконують важливу функцію у процесах обміну
речовин, синтезі білків та ферментів. У цитоплазмі міститься РНК.
Найпростіші рухаються за допомогою джгутиків, війок і псевдоніжок.
Споровики пересуваються ковзанням. Перетравлення поживних речовин у
одноклітинних організмів здійснюється травними вакуолями, в той час як
їх залишки виділяються за допомогою скоротливих вакуолей. Дихання у
найпростіших може бути аеробним або анаеробним. Деякі з них в
зовнішньому середовищі здатні утворювати навколо свого тіла цисти
(еймерії, балантидії).
Розмножуються найпростіші безстатевим або статевим способом.
Безстатеве розмноження відбувається завдяки поділу клітини: на два
однакові дочірні організми; пупкуванням (відокремлення від
материнського організму одного або кількох дочірніх); множинним
поділом (мерогонія, шизогонія). Якщо в процесі множинного поділу
утворюються безстатеві організми, їх називають шизонтами, а
найпростіших, що виникли внаслідок шизогонії,— мерозоїтами. При
утворенні чоловічих і жіночих організмів багатоядерну клітину називають
гамонтом. Внаслідок гаметогонії з'являються чоловічі (мікрогамети) і
жіночі (макрогамети) організми. Якщо множинний поділ відбувається
після статевого розмноження, багатоядерну клітину називають споронтом,
а одноклітинні організми, що виникають після спорогонії,— спорозоїтами.
Статеве розмноження найпростіших супроводжується заплідненням.
Запліднення відбувається копуляцією або кон'югацією. При копуляції
повністю зливаються дві статеві клітини (гамети) в одну (зиготу). При
кон'югації спостерігається тимчасове злиття двох клітин (балантидії).
Таким чином, кількість паразитів при статевому розмноженні не
збільшується.
Розмноження найпростіших може відбуватися гомоксенно, тобто в
організмі лише одного живителя (еймерії, криптоспоридії). При
гетероксенності повний розвиток паразита завершується не в одному, а в
двох або навіть трьох живителях (бабезії, трипаносоми). Живителі, в
організмі яких відбувається процес гаметогонії і де формується зигота,
називають дефінітивними. В проміжному живителі паразит здійснює
безстатеве розмноження.
Епізоотологія.
Спостерігається певна залежність поширення хвороб тварин від
кліматичних факторів. Вологість і висока температура повітря сприяють
поширенню та більш гострому перебігу більшості протозойних хвороб. У
зв'язку з цим на півдні України протозойні хвороби більше поширені, ніж у

північних районах країни. Ураження тварин збудниками протозоозів
відбувається різними шляхами. Передача багатьох збудників
трансмісивних хвороб від хворих до здорових тварин здійснюється, за
допомогою біологічних або механічних перенощиків (кровосисних кліщів і
комах). При деяких протозоозах має місце пероральний (еймеріози,
гістомоноз, криптоспоридіоз) або статевий шлях зараження (парувальна
хвороба коней, трихомоноз тварин). Для протозойних хвороб
характерними є специфічність, сезонність та певні райони їх поширення.
Важливу роль у захворюванні відіграють вік та порода тварин. Певне
значення в поширенні інвазії серед сільськогосподарських тварин можуть
мати дикі тварини, які нерідко є резервуарами збудників хвороби.
Імунітет.
Несприйнятливість тварин до збудників протозойних хвороб пояснюється
наявністю природженого або набутого імунітету. Природжений імунітет
(абсолютний і відносний) зумовлений біологічними особливостями
організму тварин даного виду. Здатність їх організму протистояти
патогенному впливу збудника залежить від віку, породи, природної
резистентності та умов навколишнього середовища. Набутий імунітет до
збудників протозойних хвороб може бути стерильним і нестерильним
(премуніція). Набутий імунітет проти протозойних хвороб тварин
зумовлений клітинними та гуморальними факторами, які тісно
взаємопов'язані між собою. Фагоцитарні клітини в організмі тварин беруть
участь у знешкодженні антигенів і утворенні антитіл. У той же час
антитіла, що з'являються в організмі уражених тварин, сприяють появі
фагоцитозу. Внаслідок введення неімунним тваринам сироватки
перехворілих тварин (наприклад, при бабезіозах) з'являється пасивний
імунітет. Проти більшості збудників протозойних хвороб у тварин виникає
нестерильний лабільний імунітет, зумовлений наявністю паразита в
організмі тварини. Він забезпечує постійну напружену несприйнятливість
доти, поки паразити зберігаються в організмі (від кількох місяців до
кількох років). У разі звільнення організму тварини від збудників зникає й
премуніція. Зниження резистентності організму може сприяти активізації
життєздатності паразита, внаслідок чого виникає рецидив хвороби.
Імунітет тварин при протозойних хворобах є специфічним. Імунні тіла
утворюються лише проти того виду або літаму збудника, який спричинив
захворювання.
Імунологія має як теоретичне, так і практичне значення. Для діагностики
протозойних хвороб тварин широко застосовують серологічні
дослідження, основою яких є принцип взаємодії антигена з антитілом.
Патогенез.
Виникнення протозойних хвороб залежить насамперед від патогенності та
вірулентності збудників. Патогенність одноклітинного організму до тварин
є видовою ознакою. Деякі найпростіші проявляють патогенність лише

щодо одного виду тварин (наприклад, збудник парувальної хвороби — до
коней), інші — до багатьох видів (токсоплазма). Кожний патогенний
паразит характеризується певною вірулентністю. Остання може
змінюватися під впливом фізичних або біологічних факторів. Наприклад,
має значення вид перенощика збудника хвороби, вік тварини.
Вірулентність одноклітинних організмів різнобічна. Вона проявляється у
різних формах впливу паразитів на уражений ними організм (механічний,
антигенний, а також токсичний). Антигенна дія найпростіших
характеризується появою в крові уражених тварин відповідних імунних
глобулінів. У саркоцистах виявлені токсини. Важливу роль у виникненні
хвороби відіграють також реактивність організму (стан природної та
набутої резистентності, нервової регуляції імунобіологічних механізмів
захисту й фізіологічного стану), а також несприятливі умови зовнішнього
середовища, що оточують тварину.
Діагностика.
Правильна й своєчасна діагностика хвороб, викликаних найпростішими
організмами, має велике значення для успішного здійснення
протипротозойних заходів у неблагополучних господарствах. Зажиттєво
постановку діагнозу проводять комплексно: на підставі епізоотологічних
даних, клінічних ознак хвороби і результатів лабораторних досліджень.
При розпізнаванні хвороб тварин вирішальне значення має етіологічний
діагноз (виявлення збудника). З цією метою застосовують мікроскопічну,
алергічну, серологічну та біологічну діагностики, а також в деяких
випадках — культуральний метод.
Мікроскопічна діагностика найбільш ефективна при гострому та
підгострому перебігах хвороби до застосування хіміопрепаратів.
Матеріалом для дослідження є: периферична кров (бабезіози), пунктати з
лімфатичних вузлів (тейлеріози), фекалії (еймеріози, балантидіоз), зскрібки
із слизових оболонок статевих органів (парувальна хвороба). Виявлення
збудників протозойних хвороб у значній мірі залежить від якості
предметних стекол, техніки взяття матеріалу, його попередньої обробки та
мікроскопії. Для приготування мазків крові або пунктату із лімфатичних
вузлів використовують чисті, знежирені, без подряпин предметні стекла.
Мазок крові готують з першої краплі, одержаної після проколювання
шкіри кінця вуха (у птахів із гребеня). її наносять на край предметного
скла і за допомогою шліфувального скла рівномірно розподіляють по
поверхні. Пунктати одержують здебільшого із передлопаткового
або пахвинного лімфатичних вузлів. Мазки крові та лімфатичних вузлів
фіксують у метиловому спирті (5 хв) або в суміші етилового спирту та
ефіру (10—15хв), фарбують. Здебільшого фарбування мазків здійснюють
за методом Романовського фарбою Гімза (30 хв—1 год). У фіксованих і
пофарбованих тонких мазках знаходять найпростіших, а в роздавленій
краплі можна побачити живого паразита.

Досить ефективною є серологічна діагностика. Суть її зводиться до
виявлення у сироватці крові хворих тварин антитіл, які зв'язуються із
специфічним антигеном заводського виготовлення. З цією метою
виявилися придатними: реакція зв'язування комплементу (РЗК), реакція
тривалого зв'язування комплементу (РТЗК), реакція флуоресціюючих
антитіл (РФА), реакція непрямої імунофлуоресценції (РНІФ), реакція
аглютинації (РА), реакція непрямої гемаглютинації (ΡΗΓΑ), реакція
ензимомічених антитіл (ΡΕΜΑ), ферментний імуносорбентний метод
(ELISA).
У деяких випадках на лабораторних тваринах застосовують біопробу. Це
досить надійний і точний метод діагностики. Наприклад, білих мишей
використовують для підтвердження діагнозу на токсоплазмоз. Для
біопроби, а також серологічних досліджень кров у великої рогатої худоби,
коней та дрібних жуйних тварин беруть із яремної вени, а у птахів — із
вен, що знаходяться під крилом.
Користуються також культуральним методом — висів матеріалу на штучні
живильні середовища (трихомонади). Особливо необхідно застосовувати
його при хронічному перебігу хвороби, коли мікроскопічним методом не
вдається виявити збудників.
Посмертно протозойні хвороби діагностують при розтині трупів загиблих
тварин і виявленні характерних патологоанатомічних змін в уражених
органах і тканинах, а також виявленні в них самих збудників.
Лікування хворих тварин проводять специфічними препаратами, які
згубно діють на паразитичних найпростіших, знижують їх вірулентність і
життєздатність або затримують розмноження. Специфічні препарати
виявляють активність щодо відповідних груп паразитичних найпростіших.
Одні з них ефективні при бабезіозах (беренил, діамідин), інші — при
еймеріозах (ампроліум). Ефективність препаратів буває значно вищою,
якщо їх застосовувати на початку захворювання. Строк дії специфічного
препарату в організмі хворої тварини можна продовжити, якщо одночасно
вводити речовини (пролонгатори), здатні затримати його всмоктування.
Внаслідок застосування специфічних препаратів в більшості випадків
відбувається повна загибель збудників в організмі хворої тварини. В
деяких випадках частина паразитів залишається, їх розмноження
контролюється імуногенними механізмами організму і настає стан
премуніції. Із специфічних препаратів є лікарські речовини, що не
знищують збудників хвороби, а лише гальмують їх розвиток, тобто діють
статично на паразитів. Ці препарати знайшли широке застосування у
боротьбі з еймеріозами тварин.
Одночасно із застосуванням специфічних хіміопрепаратів хворим
тваринам призначають і симптоматичні засоби або препарати
неспецифічної дії. Це препарати, здатні нормалізувати серцево-судинну
систему (кофеїн, камфора), послаблюючі (глауберова сіль) та інші. Останні

сприяють відновленню порушених функцій уражених органів і систем
хворої тварини. Важливу роль при цьому відіграє поліпшення годівлі та
утримання тварин.
Профілактика протозойних хвороб.
Профілактика трансмісивних хвороб здійснюється шляхом знищення
перенощиків збудників (комах, кліщів) на тваринах або в зовнішньому
середовищі. Запобігання захворюванню тварин деякими протозоозами
(еймеріо-зи) відбувається при проведенні специфічної хіміопрофілактики.
В разі необхідності здійснюють дезинвазію в тваринницьких приміщеннях.
Так, при балантидіозі свиней найбільш ефективною є дезинвазія
свинарників розчином гідроокису натрію.
Для підвищення захисних сил організму тварин необхідно дотримуватися
правил їх годівлі, утримання та догляду за ними. Потрібно пам'ятати, що
різні породи тварин мають неоднакову стійкість проти збудників
протозойних хвороб.
Для профілактики захворювання людей на деякі антропозоонози
(саркоцистоз, криптоспоридіоз, токсоплазмоз, балантидіоз) працівників
ферм та осіб, які контактують з тваринами, необхідно періодично
обстежувати в медичних установах.