top of page

План лекції:

  1. Визначення інвазійних хвороб.

  2. Номенклатура інвазійних хвороб.

  3. Патогенність та вірулентність збудників.

  4. Екстенсивність та інтенсивність інвазії.

  5. Прояв паразитарних хвороб.

  6. Вчення Є.Н. Павловського.

Література: Л.5,с.19 - 20.

Зміст лекції. 

1. Визначення інвазійних хвороб та їх відмінність від інфекційних. Номенклату­ра інвазійних хвороб. Ветеринарна паразитологія вивчає хвороби, які виклика­ються збудниками, що належать до найпростіших, гельмінтів, кліщів та комах. Хво­роби, збудниками яких є організми тваринного походження, називаються інвазій­ними, або паразитарними. При проникненні зоопаразитів в організм живителя мо­же розвиватися інвазійна хвороба. Проте для її виникнення та клінічного прояву не­обхідними умовами мають бути: висока патогенність паразита та досить значна ін­тенсивність інвазії, сприйнятливість цього виду тварин до збудників, Важливу роль відіграють фактори навколишнього середовища (наявність проміжних та додатко­вих живителів гельмінтів, переносників збудників, умови утримання і годівлі тварин, поширення диких тварин паразитоносіїв).

При більшості гельмінтозів клінічні ознаки хвороби не є характерними. У тварин, як правило, спостерігається лише зниження продуктивності. Водночас хвороби, які викликаються найпростішими організмами, здебільшого перебігають при чітко ви­ражених клінічних ознаках і досить тяжко (піроплазмідози, еймеріози). Одні інвазій­ні хвороби мають значне розповсюдження (еймеріози курей та кролів, аскаридоз свиней), а інші — трапляються рідко (цистицеркози свиней і великої рогатої худо­би, трихомоноз великої рогатої худоби).

На відміну від інвазійних хвороб інфекційні захворювання спричиняються збудни­ками рослинної природи. Це мікроскопічних розмірів організми (бактерії, віруси, гриби, рикетсії, спірохети). їх вивчає ветеринарна епізоотологія.

2. У паразитології прийнята уніфікована номенклатура інвазійних хвороб, яка грунту­ється на зоологічній назві роду збудника. Вона походить від родової назви збудни­ка, причому до кореня додається суфікс "оз" або "ьоз", Наприклад, рідOpistorchisхвороба — опісторхоз, або Trichocephaius— трихоцефальоз. Якщо збудниками хво­роби є декілька видів гельмінтів одного роду (Fasciolahepaticaі F.gigantica), то де­які паразитологи вважають доцільним називати її в множині (фасціольози).

Групові найменування хвороб вживають у тому випадку, якщо вони спричинені зо-опаразитами, що належать до більш високих таксонів: певних типів (Acanthocephales — акантоцефальози), класів (Trematoda— трематодози), підрядів(Ascaridata— аскаридатози), рядів (Piroplazmida— піроплазмідози), родин (Taeniidae— теніїдози). Деякі гельмінтози, які викликаються личинковими стадіями цестод, називають залежно від назви ларвоцист. Наприклад, цистицеркоз целю­лозний (збудник Cysticercuscellulose), цистицеркоз тенуікольний (C.tenuicollis), це-нуроз церебральний(Coenuruscerebralis). 

3. Патогенність та вірулентність збудників. Ступінь впливу збудника на організм тварини залежить насамперед від його патогенності. Патогенність паразитичних організмів є суворо індивідуальною генетичною ознакою, здатною викликати хво­робу. Щодо тварин патогенність зоопаразита є видовою ознакою. Одні види збуд­ників патогенні щодо лише одного виду тварин {Babesiabovis— до великої рогатої худоби), інші — до багатьох видів тварин (токсоплазми, фасціоли).

Вірулентність — ступінь хвороботворного впливу паразита на організм тварини. Для патогенних зоопаразитів є характерною певна вірулентність, яка має власти­вість змінюватися. Особливо чітко вона проявляється у найпростіших організмів. II можна легко знизити внаслідок впливу фізичних та біологічних факторів. Так, за до­помогою холоду тимчасово вдається знизити' вірулентність у деяких видів збудни­ків кровопаразитарних хвороб. Зниження вірулентності найпростіших організмів спостерігається також при перезараженні ними тварин з високою резистентністю. Опромінення рентгенівським промінням деяких видів найпростіших організмів зу­мовлює їх інактивацію, що свідчить про послаблення вірулентності за допомогою іонізуючої радіації.

Зміна вірулентності спостерігається у збудників, розвиток яких пов'язаний з кома­хами та кліщами. Наприклад, бабезії, що передаються кліщами роду Dermacentor, викликають у коней хворобу, яка має більш легкий перебіг порівняно з бабезіозом, спричиненим кровопаразитами, що пройшли цикл розвитку в кліщах Нуаіотта plumbeum. Інколи можна підвищити вірулентність збудника при його пасажі через сприйнятливих тварин. 

4. Екстенсивність та інтенсивність інвазії. Ці поняття характеризують поширення збудників інвазійних хвороб на тваринницьких фермах. Екстенсивність інвазії — кількість тварин відносно загального поголів'я в %, уражених збудниками цього захворювання. Так, на фермі із обстежених 100 свиней 12 тварин виявили ураже­ними аскаридами. Екстенсивність інвазії становить 12%. Інтенсивність інвазії— це ступінь зараження збудниками, які паразитують в організмі однієї хворої тварини. Так, легко підрахувати кількість личинок підшкірного овода у великої рогатої худо­би в період клінічного перебігу інвазії. Для виявлення ступеня зараження при внут­рішніх інвазійних хворобах частіше вдаються до лабораторних досліджень фекалій, сечі, крові. Проте одержані показники досить приблизні, особливо коли йдеться про високу інтенсивність інвазії (в організмі молодняка великої рогатої худоби мо­же паразитувати до 100 тис. і навіть більше збудників гемонхозу чи кооперіозу). Підрахунок гельмінтів можна проводити при патологічному розтині тварини, що за­гинула. Інтенсивність інвазії буває слабкою (паразитоносійство), середньою та сильною.

5. Прояв паразитарних хвороб: клінічний, субклінічний та латентний. Паразитоносійність. Суперінвазія. Зоопаразити мають певну патогенність і завдають різ­ною мірою шкоди своєму живителю, яка проявляється у формі того чи іншого інва­зійного захворювання. Вплив паразитів на організм живителя може бути найрізно­манітнішим. Це залежить від біологічних та фізіологічних особливостей певних ви­дів зоопаразитів, стану резистентності, а також відповідних реакцій організму тва­рини. При проникненні в організм живителя значної кількості патогенних збудників інвазійних хвороб, зниженні його резистентності з'являються різко виражені клініч­ні ознаки хвороби (еймеріоз курчат). У разі високої резистентності організму тва­рин спостерігається підвищена стійкість проти патогенного впливу зоопаразитів. 

Субклінічний прояв хвороби характеризується слабким її клінічним перебігом. Прикладом може бути перебіг стронгілятозів молодняка жуйних тварин при низь­кій інтенсивності інвазії. 

Латентний перебіг хвороби характеризується прихованим його характером. Нап­риклад, у неблагополучних щодо бабезіозів господарствах місцева велика рогата худоба після видужання стає імунною. Постійно в латентному вогнищі через інвазованих кліщів молодняк худоби, що народжується, у легкій формі хворіє на бабе­зіоз, набуваючи при цьому імунітет. Проте може спостерігатися спалах гострого перебігу хвороби, якщо в неблагополучну зону завезти тварин із місцевості, де ба­безіози не реєструють. 

Інколи при слабкій зараженості живителів збудниками інвазійних хвороб має місце їх безсимптомний перебіг, Такі тварини називаються паразитоносіями. Наприклад, у молодняка жуйних тварин спостерігається тяжке захворювання на парамфістомоз, тоді як у дорослої худоби частіше реєструється паразитоносійність. 

Багаторазове зараження тварини одним і тим же збудником інвазійної хвороби протягом певного періоду часу призводить до виникнення суперінвазії.

Джерела та шляхи зараження інвазійними хворобами. Поява інвазійних хвороб відбувається при наявності сприйнятливих живителів і патогенних паразитів. В ор­ганізм тварини зоопаразити проникають із навколишнього середовища. Таким чи­ном, джерелом зараження живителя є інвазовані збудниками: корм, вода, проміж­ні, додаткові та резервуарні живителі, механічні і біологічні переносники тощо. Най­більш поширеними шляхами зараження тварин збудниками інвазійних хвороб є аліментарний, контактний та перкутанний, рідше — через носові ходи, очі, внутрішньоутробно.

Аліментарний шлях зараження характеризується пасивним проникненням зародків зоопаразитів через рот з кормом, водою, проміжними та додатковими живителя­ми. Частина збудників розвивається в органах травлення, решта — залежно від ви­ду мігрує в інші органи та тканини. Цей шлях є найпоширенішим, особливо при по­рушенні зоогігієнічних правил утримання та умов годівлі тварин. Такий шлях зара­ження є характерним при багатьох гельмінтозах і деяких протозоозах (еймеріози, балантидіоз та ін.). 

Контактний шлях — збудник інвазійної хвороби передається при спільному утри­манні хворих і здорових тварин (сифункулятози), через предмети догляду за ними та одяг обслуговуючого персоналу (саркоптоз, псороптоз), під час парування (три­хомоноз великої рогатої худоби). 

Перкутанний шлях — активне проникнення через шкірні покриви тварин личинок гельмінтів (анкілостоми, унцинарїї, стронгілоїдеси), комах (підшкірні оводи) та іно­куляції кровосисними членистоногими личинок нематод (онхоцерки, сетарії, парафілярії) та деяких найпростіших організмів (бабезії, тейлерії, трипаносоми, лейшманії). 

Через носові ходи та очі тварини заражуються личинками гельмінтів (телязіоз) та комах (естроз овець, ринестроз коней, цефалопіноз верблюдів). 

Інтраутеринний шлях інвазування — здатність зародків деяких паразитарних хво­роб проникати через плаценту з організму матері в тіло плода (неоаскаридоз, ток-сокароз, токсоплазмоз). 

При деяких хворобах зараження може відбуватися різними шляхами, наприклад аліментарно і перкутанно (стронгілоїдоз телят та поросят).

 Поняття про епізоотологію інвазійних хвороб. Епізоотичний процес — це безперервний ланцюг послідовного переходу збудників від хворих тварин або паразитоносіїв до здорових шляхом певного механізму передавання. Рушійними силами цього процесу є: джерело збудника інвазії (хворі тварини), механізм передавання, сприйнятливі тварини. Порівняно мало інвазійних хвороб, при яких збудники передаються сприйнятливим тваринам безпосередньо від хворих (парувальна хвороба коней, трихомоноз вели­кої рогатої худоби, сифункулятози та малофагози). Більша частина ендопаразитів проходить частину циклу свого розвитку в завніш-ньому середовищі, проміжних та додаткових живителях або в переносниках. Деякі геогельмінти, еймерії розвиваються до інвазійної стадії в навколишньому се­редовищі (грунт, вода, трава). В цьому випадку джерелом збудника інвазії висту­пають хворі тварини (паразитоносії), а трава, вода — фактори передавання. Поши­ренню інвазії сприяють механічні переносники (членистоногі, птахи, людина та ін.). Крім того, окремі види гельмінтів можуть мати резервуарних живителів, в організ­мі яких відбувається накопичення інвазійних личинок (дощові черви для гетеракисів і аскарид).

Більшість збудників інвазійних хвороб розвивається з обов'язковою участю проміж­них живителів (біогельмінти) або біологічних переносників (бабезії, тейлерії, лейшманії). В їх організмі зоопаразити мають змогу зберігатися, розмножуватися і нако­пичуватися. Незначна група збудників може передаватися сприйнятливим твари­нам за допомогою механічних переносників (деякі види трипаносом — ґедзями або мухами-жигалками). 

Епізоотологія інвазійних хвороб значною мірою залежить від географічної зони. В північних широтах період для розвитку паразитів у навколишньому середовищі ду­же короткий. Навпаки, в країнах з тропічним кліматом зоопаразити можуть розви­ватися в навколишньому середовищі протягом усього року. 

Зараження тварин збудниками інвазійних хвороб відбувається, в основному, у весняно-літньо-осінню пору року, Взимку умови для біологічного циклу розвитку пара­зитів обмежені. 

Вплив умов навколишнього середовища на поширення паразитарних хво­роб. На виникнення і перебіг інвазійних хвороб впливають фактори навколишньо­го середовища: абіотичні (температура повітря, вологість, інсоляція, атмосферний тиск) і біотичні (тваринний і рослинний світ). Вони діють на паразитів через посе­редництво своїх живителів. Наприклад, на півдні України часто реєструється воль­фартіоз овець, тоді як у північних областях країни хвороба не реєструється, бо тут немає умов для розвитку вольфартової мухи. Значному поширенню трематодозів жуйних тварин у зоні Полісся України сприяє наявність оптимальних умов навко­лишнього середовища, зокрема підвищена кількість атмосферних опадів, для роз­витку зародків і проміжних живителів збудників цих хвороб. Недостатній ветери- 

Вчення Є.Н. Павловського про природний осередок трансмісивних хвороб. 

Паразитарні хвороби, збудники яких передаються від хворих тварин до здорових за допомогою переносників (кліщів або комах), називаються трансмісивними. Вперше вчення про трансмісивні хвороби та їх природний осередок було розроб­лене понад 50 років тому академіком Є.Н. Павловським (Росія). Передавання па­разитів може відбуватися механічно і специфічним шляхом. В організмі механічних переносників збудники хвороб (факультативно-трансмісивні) не розвиваються. Наприклад, мухи нерідко переносять збудників багатьох заразних хвороб. У тілі специфічних переносників зоопаразити розвиваються і лише через певний час здатні заразити здорову тварину. Іксодові кліщі (специфічні переносники) при смоктанні крові тварин передають збудників бабезіозів і тейлеріозів (облігатно-трансмісивні хвороби). Якщо збудник може передаватися як через специфічного переносника, так і через корми, воду та інші фактори навколишнього середовища, такі хвороби називаються факультативно-трансмісивними. 

Багато трансмісивних хвороб характеризується природним осередком, у якому збудник інвазії циркулює між переносниками і дикими тваринами часто незалежно від людини та свійських тварин. При проникненні свійських тварин і людини в природний осередок переносники можуть заразити їх збудниками трансмісивних хвороб.

bottom of page